Історична довідка

Як свідчать архівні документи на території сучасного села Рокита виникли окремі поселення (хутори), малочисельні за населенням.

Хутір Велика Рокита мав 84 господарства, з них 82 козацьких господарства привілейованих. В усіх господарствах було 708 десятин землі, 552 особи жителів (з них: шевців — 3, тесляр — 1, ткач — 1, чоботар — 1).

Хутір Полтавці мав 19 господарств, з них 12 господарств козацьких, 3 господарства привілейованих, решта — міщани. Земельних угідь було 124 десятини.

Хутір Лайли (Настюченки) складався з 17 господарств, з них 16 господарств козацьких та одне привілейоване. Всього земельних угідь 180 десятин.

Історія хуторів пов'язана з історією містечка Остап'є, яке вперше згадується у документах XVII ст.

В 1763 році було створено Остапівський повіт, до складу якого входили хутори Велика Рокита, Полтавці, Лайли і дрібніші хутори.

Як відомо, перші переселенці на землях Рокити були жителі з Остап'я та навколишніх місцевостей. Особливо багато було втікачів з Правобережної України, яка в той час перебувала під гнітом польської шляхти.

Крім родових зв'язків між жителями села Остап'є, які є і до цього часу, прив'язувала і належність до однієї парафії — остап'євської, яка відігравала значну роль у духовному житті тодішніх селян.

В кінці 18 ст. Остап'є було перетворено в волосний центр Хорольського повіту, до складу якого увійшли Велика Рокита, Полтавці, Лайли.

Сама назва хутора Рокита походить від російського слова «Ракита», що в перекладі на українську мову означає «верба». Це тому, що хутірські поселення розташовані в мальовничих долинах, береги яких були зарослі вербами та лозами. Жителі хуторів займалися землеробством і скотарством. В І пол. ХІХ ст. відбулося значне майнове розшарування. Частина селян — козаків втратили землю і щоб не загинути з голоду займалися ремеслами: були ткачі, теслярі, шевці тощо.

Земельні наділи були мізерними:

• 15 господарств — мали лише садиби;
• 14 господарств — до 2 десятин;
• 21 господарство — до 3 десятин
• 33 господарства — від 5 до 9 десятин;
• 15 господарств — більше 20 десятин;
• 3 господарства — 50 і більше десятин.

З цих даних видно, що значна частина жителів хуторів були безземельні і малоземельні.

Найкращі землі, ставки і луки, були в руках дворянина Раковича В. і відставного царського полковника Захарія Гречки (300 десятин), багатих куркулів Музиченка Антона, Настиченка Михайла. Навколишні землі належали графині Капніст М. В. та поміщикам Базилевським.

Тому значна частина селян в середині XIX ст. змушена була працювати на поміщиків і заможних селян на становищі батраків, жити за рахунок посезонних заробітків, а взимку займатися ремеслом.

Заможні селяни і місцеві багатії крім прямої експлуатації проводили лихварські операції: вони давали біднякам грошову позику під майбутній відробіток у літку, вносили за них казенні податі, одержуючи за рік з селян великий процент (30-40 %).

В 60-х роках 19 ст. селяни Рокити, які були в більшості за походженням козаками, були перетворені царським урядом в державних селян. Вони були обкладені тяжкими грошовими податками, натуральними повинностями. Державні селяни розорялися, зростало число бездомних, які втрачали своє майно і перетворювались у наймитів. В цей час царський уряд щедро роздавав казенні землі на півдні України і генералам, і великим чиновникам.

Малоземельні і розорені селяни Рокити і навколишніх хуторів ранню весною напівбосі, слабо одягнуті з порожніми мішками за плечима, групами брели під дощ і негоду в Таврію, на Катеринославщину, до Фальц-Фейна з надією знайти роботу продати свої руки за мізерний заробіток в панських економіях. Пізньої осені поверталися вони із заробітків до свої домівок з тяжкими думами, про те, як прогодувати сім'ю. Траплялося, що і зовсім не поверталися до своїх сімей заробітчани. Гинули від хвороб і недоїдання в наймах, та на довгих тяжких дорогах.

Не покращало становище селянської бідноти і після реформи 1861 р. З розвитком капіталізму на селі зростає сільська верхівка — куркулі. Це приводить до появи величезної кількості батраків. Селяни що розорялися в цей період, працювали і далі в поміщицьких маєтках, на бурякових плантаціях, в куркульських господарствах жали за сніп (7-8 снопів від накошеного). Ставали чорно робочими, виїжджали зовсім у промислові міста.

В цей час селяни були масово неписьменними. Та й звідки вони могли навчитися грамоті, коли на хуторах Рокити не було навіть початкової школи. Лише декілька осіб із заможних селян і дворян могли здобути освіту в школі містечка Остап'є та в Хорольській гімназії. Жінки зовсім не навчалися грамоті. Тим дівчатам, які прагнули освіти була одна відповідь: гребінь, прядка, кочерга — вся грамота твоя.

Не дивлячись на розвиток капіталістичних відносин, в селі продовжувало існувати натуральне господарство. Щоб виготовити одяг: сіряк, кожух, свитку, запаску, потрібно було тримати в господарстві овець, а для виготовлення спіднього одягу вирощували коноплі, льон. Отже, більше одягу було знову ж у тих, хто мав більше землі. Взуття носили лише на великі свята і зимою, решту часу дорослі і діти ходили босі.

В цей час виникає в хуторі Рокита перша крамничка, власник якої був Шполянський, який торгував товарами, привезеними з міста: дьоготь, сукно, риба, дерев'яний і глиняний посуд. На міждоріжжі стояв шинок, або як його називали «монопольська», де селяни витрачали з горя останні копійки.

В 1900 році з'явилася церква, а в 1902 р. відкривається перша в селі школа — церковно-приходська.

Багато нещасть і жертв селянам Рокити принесла перша світова війна — учасниками якої були Козленко Т. П., Сокіл Т. Г., Штанько Г. М..

В січні 1917 р. прийшла радянська влада і в далеке від промислово-революційних центрів с. Рокиту. Розпочався розподіл землі між бідняками, яка була відібрана у заможних селян.

у березні 1918 р. село було окуповане кайзерівськими військами, разом з ними повертались і поміщики.

Весною 1919 р. Червона Армія разом з партизанами вигнала з Полтавщини німецьких окупантів. Вся країна була охоплена громадянською війною. Жителі с. Рокита також знаходились в рядах Червоної Армії (Штанько Григорій Матвійович, Перехрест Кирило Андрійович).

У 1920 р було утворено комітет незаможних селян в с. Рокита. Його очолили Антон Іванович Сидоренко, Яків Павлович Козленко, Павло Степанович Полтавець, Микита Остапович Костенко, Надія Трохимівна Штанько та ін.

Комітети брали активну участь у розкуркуленні заможних селян.

В селі Рокита першим головою виконкому був Сидоренко Антін Іванович. складно було вести господарство, не було інвентаря, не вистачало тягла.

Настав 1922 р., який увійшов в історію нашої країни як «Рік великого перелому». Розпочалася масова колективізація. Виникли перші СОЗи (спільний обробіток землі).

Перше колективне господарство на території с. Рокита утворилося в 1930 р. і дістало назву «Червоний колос». Воно складалося з 32 господарств, артіль очолив Сидоренко Яків Федорович.

В 1931 р. на території села виникли чотири колективні господарства: «Червоний колос», «Червоний партизан», «Краще життя», «Червоний промінь», земельна площа яких становила 550 га.

З розвитком індустріалізації в країні, як наслідок виконання другої п'ятирічки, сільське господарство отримало передову сільськогосподарську техніку: трактори, комбайни, причіпний інвентар.

В 1934 р. відбувається укрупнення колгоспів.

На території села з чотирьох колгоспів утворюється два: «Імені Постишева», який пізніше перейменували в колгосп «Імені Фрунзе», другий колгосп «Червоний партизан». В колгоспах переважало земельне господарство. Тваринництво було малорозвинене. Із зернових культур вирощували: жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо. З технічних культур вирощували буряк, коноплі.

В 1935 р. перестала діяти церква і перетворена на сільський клуб, де демонструвалися фільми і відбувалися художні вечори. Перед війною церкву було зовсім розібрано на потреби колгоспу, а на місці церкви було закладено фундамент сільського клубу. Війна перешкодила завершенню будівництва клубу і лише в 1953 р. в центрі села виріс один з найкращих у районі Рокитянський сільський клуб на 500 місць.

В 1927-28рр в селі було побудовано цегляне приміщення — семирічну школу, в якій діти могли здобувати освіту.

Однією з найтрагічніших сторінок історії України був голодомор 1932-33рр. Трагедія 30-х років не оминула і жителів Рокити і навколишніх сіл. Для увіковічення жертв голодомору на околиці села на місці масових поховань померлих було встановлено пам'ятний хрест як знак народної скорботи.

Рокита в роки Великої Вітчизняної війни

Напад 22 червня 1941 р. фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирну працю радянського народу. В перші дні війни пішли на фронт і жителі с. Рокита. Лише в перший день війни до військкомату прибуло 120 військовозобов'язаних, а до 14 вересня 41р., коли німецьким загарбникам тимчасово вдалося окупувати Полтавщину, в тім числі і с. Рокиту, жодного жителя здатного воювати в селі не залишилося — всі пішли на фронт. Настали чорні дні окупації.

Нацисти розграбували колгоспне майно, познищували будівлі, фруктові сади повирубували на паливо. Полювали вони і на юнаків, і дівчат, щоб відправити їх на роботи до Німеччини. Молодь не бажала працювати на своїх ворогів, тікала з села, під час перевозок переховувалася де могла, а окремі шукали підпільні організації, партизанські загони, як Полтавець Григорій Михайлович, Жербина Іван Васильович та ін.

Ворогу вдалося насильно забрати в Німеччину понад 100 юнаків і дівчат, частина яких загинула на каторжних роботах в Німеччині: Олійник Катерина Іванівна, Похилець Катерина.

Після розгрому німецьких військ на Курській дузі влітку 1943 р. радянська Армія широким фронтом ішла до Дніпра. Після вигнання німецьких окупантів у вересні 1943 р. з села Рокита, селяни приступили до відбудови, було відбудовано спалені будівлі, школу.

З фронту не повернулося 287 осіб.

Повоєнні роки

Відсвяткувавши перемогу над фашистськими загарбниками, жителі села Рокита і навколишніх сіл, приступили до відновлення колгоспів.

В 1947 р. в селі було утворено два колгоспи: ім. Фрунзе — голова Полтавець Петро Михайлович і «Червоний партизан» — голова Семука Андрій Іванович.

В 1958 р. колгоспи було об'єднано в «Маяк комунізму», головою якого, на колгоспних зборах було обрано П. М. Полтавця, який багато зробив для розвитку колгоспного виробництва. За короткий час колгосп став одним з передових не тільки в районі, а й в області. Колгосп мав високі прибутки, багато коштів, вкладав у культурний та соціальний розвиток села. За рахунок колгоспу було збудовано новий будинок культури, побудовано нову школу в 1967 р., пошивочну майстерню, медамбулаторію, почали процвітати нові магазини, побудовано історичні пам'ятки (пам'ятники Леніну, воїнам-визволителям, колгоспниці), зведено 4 двох-трьох поверхові будинки для колгоспників і сільської інтелігенції. Вулиці села були вкриті асфальтовим покриттям, побудовано лазню, млин, олійницю, дитячий садок та ін.

Референдум 1 грудня 1991 р. ввійшов в історію України як день національної єдності нашого народу. «Так» незалежності сказали 94.9 % виборців Полтавщини. «Так» незалежності сказали 92,8 % жителі Рокитянської сільради, що стало початком нового життя, тяжкого і непередбачуваного, незнаного, перспективного і цікавого. Вибір зробили на користь свободи і незалежності.

На початку 90-х рр. досить міцним господарством було колективне сільськогосподарське підприємство «Маяк», яке очолював Полонський І. В. З середини 90-х — Полтавець Г. Г., який раніше працював головним агрономом. колективне господарство охоплювало 3 села: Рокита, Кравченки, Говори.

Національне піднесення 80-х р. невід'ємно пов'язане з відновленням православної церкви. Розпочався процес духовного піднесення. На прохання громади с. Рокита і навколишніх сіл в січні 1995 р. в селі було відкрито церкву. в ній по цей час проходять богослужіння.

За умов спаду виробництва, нестабільності в економічному житті країни, криза охопила і КСП «Маяк». Неухильно зменшувалось виробництво продукції рослинництва і тваринництва, погіршувалось фінансове становище села.

Нестача обігових коштів призвела до скорочення споживання найважливіших ресурсів виробництва — нафтопродуктів, добрив, засобів захисту рослин і тварин. Як наслідок, КСП зменшило обсяги виробництва, реалізованої продукції, знизились прибутки. Збитковим стало виробництво молока і м'яса.

З 1 січня 1996 р. розпочався процес роздержавлення, передача у колективну власність сільськогосподарських угідь. Паралельно відбувається паювання майна та земель колгоспу. У той же час розвиваються індивідуальні господарства, селяни починають утримувати більше худоби та обробляти більше землі у вільний від роботи у колективному господарстві час.

Реальні зрушення аграрної реформи в селі розпочалися після Указу президента України від 3 грудня 1999 р. Розпочалось реформування КСП.

На основі Програми Земельної реформи на 2001—2005 рр. в Полтавській обл., в Рокитянській сільській раді до січня 2005р відбулося повне розпаювання землі.

Шість чоловік отримавши землю, зареєстрували свої фермерські господарства. Протягом 2001—2005 рр. зусиллями КСП «Маяк» і громади село було повністю газифіковано. Блакитне паливо поступає у кожну домівку, школу, адмінбудинок, дитячий садок і т. д.

В 2006 році в селі Рокита побудовано ПрАТ «Оріль-Лідер» елеватор вартістю 15 млн гривень. Це підприємство інвестує соціальну сферу села і надає близько 40 робочих місць жителям села.

Підводячи підсумки діяльності рокитянського краю, слід зазначити, що період незалежності був нелегкий. Це був період пошуків, помилок зволікань, і разом з тим і знахідок. Багато чого залежало від ситуації в країні, області, районі.